Любомир Андрійович Дереш - Пісні про любов і вічність (збірник)

яка прокладе йому королівську дорогу крізь усі перипетії життя, зведе його з мудрим наставником, проллє на нього світло містиків і магів Тибету чи щось у тому дусі. У дискусії фізиків і ліриків він брав сторону ліриків і, попри насмішки однокурсників, переймався загартовуванням, лікувальним голодуванням, спав на підлозі, застеленій простирадлом, і ходив на плавання.

Він познайомився зі студентами-кібернетиками, які практикували йогу, і отримав там свої перші самвидавські книги. Активні тренування, аскези. Зміна режиму дня, зміна кола спілкування – минув рік, і його тіло стало схожим на тіло живої машини. Минуло три роки, і він нагадував уже тигра, що крадеться, дракона, що зачаївся, – він почав проводити власні заняття, спершу в спортклубах по околицях Києва, а далі – набираючи популярності, здобуваючи перші місця на республіканських конкурсах зі спортивної йоги (були й такі!) за гнучкість і силу зв’язок. Він першим на просторі колишнього СРСР довів, що малюнки у книгах із йоги – не вигадка середньовічного художника, а доступний для людини крок у невідоме, крок до пізнання своїх можливостей. Годі й казати, що всі його нездужання залишилися позаду. Його однокурсники (а ще більше – однокурсниці) не впізнавали його: «Юра, ти був у армії? Ти воював на Кавказі? Що з тобою сталося, Юра?» Він світився внутрішнім світлом. Наче сонце, прикрите ранковими хмарами, він, вічна духовна істота, сяяв зсередини, ще прикритий наразі кіптявою смертного тіла. Сміх переможця почав зриватись у нього з уст, коли він спілкувався з чаклунами і магами епохи перебудови, – щоправда, сміх його був недовгим: дуже скоро він зрозумів, що скромність і смирення – куди більш виграшна політика в цьому яскравому середовищі. Він відчув, що означає бути сильним. Тіло підкорилося йому. Він опанував дихання.

Але чогось бракувало.

Хотілося після всього зробленого спитати у когось: «І що далі?» Але навколо не було у кого спитати.

Тоді він почав мандрувати, аби зустріти тих, хто справді щось тямив у йозі. І він рушив на Схід.

І там доля – провидіння, зелені коридори обставин, вітер нагвалю чи що воно там було – й завдало по ньому удару, від якого він довго не міг оговтатися, хоча ніяк і не показував цього. Там він раптом відчув, що його дуже довго дурили і врешті таки ошукали. Він наче враз протверезів від цього, і все поступово стало на свої місця. До нього почала доходити сувора реальність того зрушення розуму, що з ним відбулося.

Коли він уперше приїхав до Індії, а це було 1994-го, усе, що він зустрів там, – це бруд, біднота й антисанітарія. Хаос на вулицях. Безладне волання клаксонів автівок, дзеленькотіння візочків велорикш, які збивались у скупчення, повна відсутність правил дорожнього руху. Вузькі вулиці, з плутаними комунікаціями, з телеграфними дротами, що звисають ледь не на голови перехожих, зі смердючими канавами, заповненими нечистотами. І відразу поруч – блиск сувенірів, штучний шовк, волання продавців, гаряча їжа, що готується тут же, при тобі, на відкритому вогні, ховаючи в собі Бог знає яку тропічну заразу. Безпритульні корови, що вважаються за священних, які цілий день тільки те й роблять, що жують папір із повільно тліючих смітників, які виповнюють задушливим смородом сотні кварталів багатомільйонного Делі. Юрми жебраків, калік, злодіїв та обманщиків, які тільки й чекають нагоди, аби поцупити в тебе фотоапарат чи вициганити долар. Знаменита індійська кухня виявилася просто несвіжою їжею, густо приправленою спеціями, аби приховати той факт, що вона вже зіпсута.

Він ходив по Делі, наче п’яний, кашляючи від смороду і куряви, наполовину шокований, наполовину пригнічений примітивністю храмів, що стояли на кожному кроці, – зображень Ґанеша, Ханумана, Дурґи-Деві, ошелешений недоладністю релігійної атрибутики, яка тільки на відстані віддавала духовністю, а на ближчій дистанції виявлялася дешевою підробою для туристів, набором дурнуватих прибамбасів, створених жадібними індусами на вимогу комерції.

Де той Бог, якого він так шукав? Він поїхав у довгий маршрут, запланований ще в Україні, сильно сумніваючись, чи доїде здоровим до кінцевого пункту мандрівки. Він побував у головних святинях йогів – у Рішикеші, в Маналі, для проформи заїхав до Аґри оглянути велич Тадж-Махалу, врешті, відвідав легендарне місто-крематорій Бенарес – тепер Варанасі, – щоб подивитися на церемонію спалення тіла і вкидання його до Ґанґи. Окрім нечистот, що належали радше живим, аніж мертвим, нічого духовного від Ґанґи він не отримав. Усе, що він побачив, пливучи священними водами у човні, орендованому разом із гребцем за геть непристойну суму, було чиєсь недопечене тіло, котре сплило, виблискуючи посинілим роздутим боком, мабуть, із недавньої церемонії. Так, смерть, безумовно, була тут – як і невігластво, темрява й самообман. Перенісши тяжку дизентерію і пролежавши майже тиждень у готельному номері, він відчув: час повертатися додому.

Таким був його перший візит до Індії. Потім він їздив туди ледь не кожного року, сподіваючись віднайти справжнього ґуру. Він уже звик до безпардонних кидал-індусів, полюбив їхню їжу, щедро присмачену карі[32] та чилі, навчився торгуватися з велорикшами і розібрався, де автентика, а де – лохотрон для туристів.

Але хоча б скільки разів він їздив до Індії, хоч як добре було там на пляжах у Ґоа чи у Ґокарні, а надто в сезон, коли є манго, – жодного дива за весь свій час в Індії він так і не здибав.

Ніяких літаючих йогів у Індії він не побачив.

Жодного містика, жодного гідного ґуру, котрий показав би йому щось таке, що справді виходило би за рамки розуму.

Все, що він зустрів, – то було лише більш або менш прикрите видурювання грошей із таких же наївних, як свого часу і він, туристів, що приїхали сюди віднайти Бога. Всі, кого він зустрів, виявились або пройдисвітами, або геть божевільними від постійного куріння опіуму та ґанджі.

Він зрозумів, що, коли в Україні продовжуватиме й далі в такому ж дусі, нанизуючи в лекціях усю цю езотеричну індійську машкару, скоро стане одним із них – шарлатаном або хворим. На цьому всі свої розмови про Бога він припинив.

І, власне, тоді він став суворим. Тоді він і став Батею – тим, про кого почали ходити легенди.

Позаяк ніхто не міг показати йому Бога, він вирішив знайти Його сам.

Він давно дійшов висновку, що жоден з тих, хто багато говорить, по-справжньому не знає шляху до Нього – не було нікого, хто знав би відповідь на запитання, де Він, який Він, як Його звати і чи звати Його хоч якось.

Він став відчайдухом, і волосся Баті,